This article is also available in English here. Переклад статті здійснила Марія Жукова за редакцією Максима Віщика.
Країни рідко застосовували санкції з такою швидкістю і глибиною у відповідь на порушення міжнародного права, як вони зробили, щоб доректи Росії за кричуще порушення заборони агресії. Іронія, і частина основної легітимності цих глобальних зусиль, полягає в тому, що визначення агресії, яке використовується для засудження Росії, походить із договору, розробленого російським революціонером і радянським державним діячем Максимом Литвиновим: договір Литвинова 1933 року.
Ранні спроби викорінення війни в міжвоєнний період не змогли визначити поняття агресії. Навіть Статут ООН після Другої світової війни не містив змістовного визначення агресії. Відсутність узгодженого визначення агресії дозволила державам гнучко тлумачити свої зобов’язання за міжнародним правом, підриваючи мету та ефективність jus ad bellum. Але цю прогалину почало заповнювати, в першу чергу, визначення агресії в договорі Литвинова – визначення, яке розвинулося крізь 20-е і 21-е століття у міцний правовий корпус. Попри історію президент Росії Владімір Путін спробував по-новому інтерпретувати заборону агресії, щоб уможливити свій напад на Україну, можливо, сподіваючись, що світ забув майже століття більш точної правотворчості, започаткованої договором Литвинова.
Визначення агресії
Договір Литвинова був першим договором, який визначив агресію держави у всеохопній формі. Після японського вторгнення в Маньчжурію в 1931 році, Радянський Союз (СРСР) направив свої дипломатичні зусилля на визначення акту агресії. Ці зусилля увінчалися трьома договорами, підписаними в Лондоні в 1933 році: Конвенціями про визначення агресії, відомими як договір Литвинова, названий на честь радянського комісара закордонних справ за часів Сталіна, який довгий час відстоював заборону агресії.
Відповідно до договору Литвинова, агресор у міжнародному конфлікті є першою державою, яка вчинила будь-яке з такого: оголосила війну іншій державі; вторглася на територію іншої держави; здійснила напад на іншу державу наземним, повітряним або морським шляхом; блокувала порти іншої держави; або надавала допомогу збройним угрупованням, які здійснили напад на іншу державу, де б ці угруповання не знаходилися, або відмовилася вжити “всіх заходів, щоб позбавити ці угрупування будь-якої допомоги чи захисту”. Договір був відкритий для ратифікації всіма державами, але Литвинов зосередив свою дипломатію на країнах, що межують з СРСР. Згодом договір ратифікували 12 держав: Афганістан, Чехословаччина, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Персія, Польща, Румунія, Туреччина, СРСР і Югославія.
Визначення агресії Литвинова було всеохопним, забороняючи не лише явні атаки чи блокади, а й приховану допомогу озброєним угрупованням, які здійснюють напад на іншу державу, і невжиття заходів для позбавлення таких груп допомоги. СРСР переживав громадянську війну з 1918 по 1921 рік між новим більшовицьким урядом і Білим рухом (за підтримки іноземних держав, у тому числі британців), і тому намагався заборонити таку підтримку. Сталін був глибоко стурбований іноземним втручанням і підтримував зусилля Литвинова визначити поняття заборони агресії. Це всеохопне визначення сьогодні стало ще більш актуальним, ніж у 1933 році. Майже через дев’яносто років договір Литвинова однозначно заборонив би відкрите вторгнення Росії в Україну в 2022 році, а також постійну підтримку Росією з 2014 року збройних формувань у Криму та на сході Україні.
Договір Литвинова 1933 року був частиною комплексу юридичних заходів у міжвоєнний період, як частина найвідомішого пакту Бріана-Келлоґа 1928 року (також відомий як Паризький мирний договір), який накладав юридичне зобов’язання “відмовитися від війни як інструменту національної політики”. Але пакт Бріана-Келлоґа не згадував про агресію, а тим більше не визначав її, а великі держави виключили революційний радянський уряд з Паризької церемонії, на якій був підписаний пакт. Попри це виключення, Литвинов організував Спеціальний протокол для негайного набуття чинності Паризького мирного пакту, підписаного в Москві з сусідніми державами в 1929 році.
Іншим менш відомим юридичним заходом цього періоду був Пакт Сааведри Ламаса, також відомий як Антивоєнний договір про ненапад і примирення 1933 року, названий на честь міністра закордонних справ Аргентини, який його запропонував і відстоював. Пакт Сааведри Ламаса не забороняв будь-які війни, а лише агресивну війну, і закликав до вирішення спорів третьою стороною як до альтернативи. Однак цей пакт також не зміг визначити поняття агресивної війни. Договір Литвинова допоміг заповнити ці прогалини своїм першим вичерпним визначенням агресії.
Але договір Литвинова був майже забутий до 1974 року. Хоча Нюрнберзький трибунал переслідував злочини проти миру, вони робили це без чіткого детального визначення поняття агресії. Деякі країни намагалися включити міжнародну угоду про розуміння агресії до Статуту ООН під час переговорів у Сан-Франциско в 1945 році, але їм це не вдалося. Зрештою, Статут ООН по суті забороняв агресію (та інше незаконне застосування сили), але передбачав радше процедурну систему регулювання, ніж матеріально-правову, за якою наглядає переважно Рада Безпеки ООН. Ця правова архітектура залишила зяючу діру щодо агресії п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН та їхніх найближчих союзників.
Спадщина договору Литвинова
У 1950 році СРСР запропонував Генеральній Асамблеї ООН визначення агресії, подібне до договору Литвинова 1933 року. Тоді радянська пропозиція була передана на розгляд Комісії міжнародного права (КМП) ООН. Але КМП не дійшла згоди щодо чіткого визначення протягом цього періоду, і знадобилося чотири окремі комітети та ще 24 роки, перш ніж Генеральна Асамблея ООН визначила агресію в резолюції 1974 року. Як видно з порівняльного аналізу текстів договорів, резолюція 1974 року відсилалася до договору Литвинова. Стаття III резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 року визначає майже ті самі діяння, що становлять агресію, що й договір Литвинова, включаючи підтримку збройних формувань для “здійснення актів збройної сили проти іншої держави”.
Визначення 1974 року майже не використовувалося для обговорення в Раді Безпеки ООН, але воно отримало нове життя як джерело для визначення індивідуального злочину агресії в Римському статуті Міжнародного кримінального суду (МКС). Злочин агресії був включений до Римського статуту 1998 року, але, попри визначення агресії Генеральної Асамблеї 1974 року, делегати Римської конференції не змогли домовитися про визначення, яке включати в Статут. В результаті цього глухого кута остаточний Римський статут відзначив це рішення, проголошуючи: “Суд здійснює юрисдикцію щодо злочину агресії, щойно буде прийнято положення … що визначає злочин і встановлює умови, за яких Суд здійснює юрисдикцію щодо цього злочину”.
Вплив договору Литвинова сьогодні
Зрештою делегати на оглядовій конференції Римського статуту в Кампалі в 2010 році погодилися з визначенням злочину агресії. Визначення Кампальської поправки повністю включає визначення в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 року як визначення “актів агресії”. Таким чином, ми можемо простежити вплив договору Литвинова 1933 року на Кампальську поправку через резолюцію 1974 року. Але Кампальська поправка вимагає більш високого порогу для визначення “злочину агресії”, який переслідується МКС: злочин, що підлягає переслідуванню, має включати явне порушення Статуту ООН, що вимірюється характером, тяжкістю та масштабом злочину. Кампальська поправка не містить жодних додаткових роз’яснень щодо того, як слід оцінювати характер, тяжкість чи масштаб, тому злочин агресії досі не є повністю зрозумілим. Проте російське вторгнення в Україну здається хрестоматійним прикладом.
Попри історичний юридичний внесок Радянського Союзу у визначення агресії та явну тяжкість поточної справи [України – прим. перекладачів], відкрите розслідування МКС не зможе розглянути злочин агресії проти України. Це вимагало б, щоб і Росія, і Україна були державами-учасницями МКС, і обидві ратифікували Кампальську поправку – жодна з них не зробила цих дій, хоча Україна надала суду юрисдикцію щодо інших злочинів Римського статуту, скоєних на її території. Іншим теоретичним варіантом може бути передача Радою Безпеки ООН справи про агресію до МКС. Зайве говорити, що російське вето не дозволить Раді передати справу про російську агресію [до МКС]. Єдиний вірогідний шлях у МКС нещодавно запропонував Шейн Дарсі на цих сторінках: перегляд Римського статуту для надання Генеральній Асамблеї ООН повноваження передавати справи, включаючи випадки агресії, до МКС. Однак існують й інші шляхи за межами МКС, оскільки злочин агресії є частиною Кримінального кодексу та наявної юрисдикції в Україні та низці інших країн, не кажучи вже про дипломатичні зусилля, які докладаються для створення спеціального трибуналу в тій чи іншій формі.
Що відповідь на російську агресію говорить нам про міжнародне право та норми?
Ця історія договору Литвинова та злочину агресії дозволяє обґрунтовано обговорювати міжнародні норми та право, включаючи нехтування ними Росією, та глобальні зусилля, спрямовані на відсіч [порушень таких норм – прим. перекладачів]. Деякі дослідники стверджують, що вторгнення Росії в Україну настільки нахабно нехтує міжнародними нормами та правом, що завдає їм непоправної шкоди. Проте, як нагадали нам такі теоретики міжнародних відносин, як Джон Раггі, ми визнаємо силу міжнародних норм не лише через їх дотримання, а й за реакцією інших суб’єктів, коли вони порушуються, і обґрунтуваннями, які дають суб’єкти через їх недотримання. Швидке, широкомасштабне і глибоке засудження вторгнення Росії виявляє силу права і міжнародних норм і ясність явного порушення Статуту. Виправданням своєї поведінки, Росія також показує, наскільки вона обізнана з нормами і правом з цього питання. Росія використала абсурдне виправдання того, що українці залучені до геноциду російськомовних саме тому, що сила заборони на агресивну війну сьогодні настільки глибока, що єдино можливе виправдання – це гуманітарне, хоча й не достатньо правдоподібне.
Що саме кваліфікується як злочин агресії, поки не зовсім зрозуміло, але ніхто, хто є свідком російського вторгнення та війни, що триває в Україні, не може сумніватися, що вони є прикладом прямо перед нашими очима. Нам не потрібна Кампальська поправка, щоб знати про це. Будь-хто, хто прочитав би договір Литвинова 1933 року, без проблем визнав би дії Росії в Україні однозначно відповідними визначенню агресії за Литвиновим, визначенню, яке зараз міцно ввійшло в міжнародне право та норми. Трагедія полягає в тому, що український народ платить ціну за цинічне ігнорування Путіним спадщини Литвинова і давно назріле визнання світом необхідності забезпечення дотримання закону.
ЗОБРАЖЕННЯ: 12 квітня 1974 року – Друга сесія Комітету з питання визначення агресії, штаб-квартира Організації Об’єднаних Націй, Нью-Йорк. Фото: Аудіовізуальна бібліотека міжнародного права в ООН.
* * *
Про авторку:
Кетрін Сіккінк – номінована професорка політики прав людини Раян Фемілі в Школі уряду імені Кеннеді, науковиця з міжнародних відносин, найбільш відома своїми роботами про права людини, міжнародні норми, транснаціональні адвокаційні мережі та соціальні рухи, а також правосуддя перехідного періоду.